Історія села.

Хутір Пологівський

Хутір заснований близько 1726р. В 1765р. атаман Пирятинський Андрій Степанович Щербак (засновник Щербанівки-Тарасівки), відписуючи дітям своє майно показав: «Хутор с 5 хат в самой вершине р. Слепород состоящий и называемый Сидорцевы Луки й Лозы с имеющимися при нем сенокосньыми луками, в 1726г. 2 декабря у бывшего жителя Пирятинского Опанаса Сидоренка купленные мною». Пізніше він став називатись Щербаківським. в якому в 1784р. мешкало 18 душ обох статей (згідно з сповідальною відомістю Миколаївської церкви с. Кулажинець).

В «Описах Київського намісництва 178І-1787рр.» цей хутір названий Пологівським (ця місцевість, мабуть, через рельєф називалась Пологами). В 1795р. Максим Максимович Щербак (онук Андрія Степановича) продав х. Пологівський разом з орною і сінокосною землею і з людьми за 6 тисяч крб. дружині підпоручика Івана Михайловича Ограновича-Корнісвича - Єлизаветі Йосипівні. Ограновичі-Корнієвичі прийшли в Лубенський полк із Прилуцького козацького полку. В другій половині 17 сі. родоначальник Лубенських і Пирятинських Ограновичів Корній Григорович одружився на дочці багатого чоловіка - «арендаря Лубенського» («арендарь» -корчмар, шинкар) Івана Кулябки і переїхав із Прилук в Лубни. (Довгий час його нащадки носили прізвище «Корнієвич». яке пішло від імені їх предка). Його син Григорій Корнійович одружився на дочці Лубенського пости в полкових І сотенних урядах, швидко заволоділи багатьма земельними угіддями на Лубенщині та Пирятинщині (Іван Михайлович Огранович був правнуком Корнія Ограновича). Близько 1828р. ця невелика маєтність перейшла до дочки Івана Михайловича Ограновича Олександри Іванівни, дружини капітан-командира Шостака Павла Андрійовича (військово-морський чин капітан-командир дорівнювався генеральському чину сухопутних військ - бригадира, який був проміжним між полковником і генерал-майором). В 1838р. в сповідальній відомості Миколаївської церкви с. Кулажинець вперше записана сама Олександра Іванівна. віком 42 роки (вона була молодша за чоловіка на 30 років), вдова. Після смерті чоловіка вона приїхала в свій хутір Сліпорід (Пологівський) і стала тут жити. В простонародді цей хутір стали називати Шосточчиним хутором. А потім в офіційних документах записували: х. Пологівський (Шосточин), а в матеріалах переписів 1900-1926рр. записано: х. Пологи (Він же Шосточчин). Розповідь про господарку цього хутора Олександру Іванівну приведемо із нарису « Эпизод из жизни Т. Г. Шевченко», написаний власником Велико-Кручанської маєтності. істориком Миколою Володимировичем Стороженком.
«12 апреля 1844г. в день именин Т. Г. Волховской. в Мосевке было большое празднество (150 чел. гостей, в т. ч. Т. Г. Шевченко). Между прочими увеселениями была устроена лотерея в пользу некой Александры Ивановны Шостак, или как ее обыкновенно називали Шосточка (которая здесь присутствовала тоже). Разыгрывался портрет той госпожи. История его следующая. А. Й. Ростка представляла особенный тип того времени некто вроде Мари Дмитровны Ахросимовой в романе «Война й мир». Это была небогатая дворянка, вдова бригадира, без особенного образования но с острым умом й с врожденным тактом. Все очень любили ее за ее веселый нрав, й потому не было іменин, свадьбы крестин й вообще каких-либо празднеств, на которые не звали бы Шосточку. Приехавши куда-нибудь. она часто оставалась на несколько дней й в награду за сообщенные новостишки й хозяйственные советы получала всегда разные подарки в виде сьестных припасов всяких вешей. Едва успевала Шосточка привести все это добро в свой «курень», как уже приезжал чей-нибудь экипаж за нею, й она снова летела собирать медь й увеселять своих покровителей. Часто, конечно, ей приходилось исполнять роль свахи. Словом, она была везде желанной гостей, являлась для каждого нужным человеком. В 1843г. с ней приключилась беда: архиерей дал ей книгу для сбора пожертвований на одну церковь (Мабуть, на будову Успенської церкви в м. Пирятині, яка згоріла в 1841 р. «до основания от громового удара». Прим. авт.) она собрала 50 руб.. но тут-то й попутал ее грех - взяла да й растратила чужие деньги. Положение было конечно, пренеприятное й вот она чтобы викрутиться из него призналась как-то у Закревских во всем чистосердечно й просила помочь ей. В. А. Закревський увидел в этом отличный случай позабавиться й потому на ее слезное признание отвеча: «Я вам помогу, душенька Александра Ивановна, но для этого нужно, чтобы вы согласились на моє предложение - пускай Тарас снимет портрет с вас во весь рост, как єсть, с животиком й прелестними ножками; об остальном не спрашивайте: это уж моє дело». Нужно сказать, что Шосточка была огромного роста, толстая й неуклюжая. Шосточка согласилась. й Шевченко сделал ее портрет: был представлень сад, клумба роз й Шосточка, идущая по усыпанной песком дорожке под зонтиком в черном шелковом платне, несколько подхваченном к верху, чтобы видны были ноги, и в белом чепчике.
Сходство портрета с оригиналом было поразительно: в художественном отношении эта работа Т. Г. Шевченко отличалась замечательною тщательностью отделки. Величиною портрет был с аршин в высоту й четверти 3 в ширину.
12 января дешевые лотерейные билеты быстро разошлись по рукам, собранная сумма с излишком покрыла растраченную Шосточкой сумму й была тотчас же передана в ее распоряжение: портрет же выиграла моя бабушка (Марія Давидінна Ллександрович. владарка В. Кручанської маєтності до 1886р.- Нрим.авт.) Но увы! Одна ее знакомая, некая Анна Корнеевна Огранович, двоюродная сестра Шосточки (Анна Корнеевна в действительности была троюродной сестрой Шосточки й жила в х.Саловке. нынешнем желе Ульяновке -Прим.авт. ) после бесконечных просьб просто вынудила подарить ей портрет. А.К.Огранович уже несколько лет как умерла, й работа кисти нашего великого поэта пропала бесследно. Предположительно,что Огранович А.К. подарила портрет своим родственникам. у которых потом сгорел дом й в нем. быть может й художесвенное произведение Тараса Григорьевича".
Олександра Іванівна, не маючи спадкоємців, в 1843р. продала Пологівську маєтність полковникові Миколі 1852р. Близько 1859р. Микола Іванович вийшов у відставку і став жити з сім'єю в цьому хуторі. В період селянської реформи договір на продаж землі селянам складала його дружина Софія Петрівна (в 1863р.). Землею наділялась 61 "ревізька душа" в загальній кількості: присадибної – 6,045 десятин, польової – 40, 54 десятин.
В 1915 р. тут було 2 вітряки (млини). Ріст населення в х.Пологівському характеризувався такими даними: в 1767р. тут було всього 5 хат, в 1789р. тут мешкало 25 душ обох статей. 1797р. - 46 душ, 1859р. - 123 душі, 1893 -160 душ, 1900р. - 183 душі, 1910р. - 219 душ, 1926р. -369 душ, 1939р. -216 душ.

Хутір Березинщина

Засновниками цього хутора були Вакуловичі. Родоначальником Вакуловичів був Семен Вакуленко, простий козак. Ще в 1675 році він своїми руками спорудив млин на р. Удаї біля с.Кейбалівки, який відкрив можливості для його збагачення. Укріпившись в с.Кейбалівці. він почав турбуватись про збільшення своїх земельних володінь. Спочатку він підбирав дрібні "зернятка", а коли в 1696 році за протекцією Лубенського полковника Л. Свічки він став Пирятинським сотником (обминувши нижні старшинські уряди) покупки його стали крупнішими і нерідко були з приневолюванням продавців. Пирятинським сотником він був до 1720 року. За цей час він придбав багато земель, в тім числі і на р.Сліпорід. Мав він двох синів Петра і Івана. В матеріалах ревізії 1740р. записано: "в хутора на р.Слепороде вдовствующей Петровой Вакуловичевой подсуседков (бідних селян) пеших – 2, наємных -2". Тобто в 1740р. в хуторі вдови Петра Вакуловича проживало дві сім'ї бідних селян і два тимчасові мешканці ("наемные").

В 1753 році записано: "в хутора Петровой Вакуловичевой посполитых крайнє нишерных (бідних) - 4 человека (4 сім'ї). Дочка Петра Вакуловича Уляна Петрівна вийшла

З тих пір стала приживатись назва хутора Березинщина.

В кінці 1760-х чи на початку 1770-х років Березинщинську маєтність купили брати Ограновичі полковий хорунжий Павло Григорович і бунчуковий товариш Григорій Григорович - онуки Корнія Григоровича, родоначальника Лубенських і Пирятинських Ограновичів. Павло Григорович свою частину Березинщини віддав в придане своїй дочці Анастасії Павлівні, яка вийшла заміж за колежського секретаря Дмитра Павловича Піщанського. Цим самим до власників Березинщинської маєтності приєднались Піщанські, як її співвласники. Яблуневські і Піщанські зберегли давню назву Березинщини до самої революції.
Один із власників хутора Павло Степанович Яблунівський заснував тут свою садибу, яку в 1883 році він подарував Пирятинському земству для сільського училища (школи). Садиба оцінювалась в 2750 крб. Будівлі цієї садиби обладнали і в 1889 році відкрили в них Березинщинське земське училище ( школу), до якого були приписані хутори: Березинщина. Пологівський, Карасівський, Сліпорід-Іванівський.
Ріст населення х.Березинщини: в 1787 році тут мешкало 14 душ обох статей. 1859р. - 81 душа. 1900р. -159 душ. 1910р. -206 душ. 1926р. - 290 душ! 1939р. - 298 душ. В 1915 році тут було 6 вітряків.

Хутір Сліпорід-Іванівка

Частина х.Березинщини. якою заволодів Григорій Григорович Огранович. в свій час одержала ім'я володаря - Григорівщина. Після нього вона дісталась його дітям: Левкові, Петрові та Євдокії Григоровичам Ограновичам. Левко Григорович свою частину передав своїй дочці Ганні Левковні , яка стала дружиною поруччика Дмитра Івановича Боярського (тому ця маєтність деякий час носила назву "Боярщина").

Друга частина Григорівщини від Петра Григоровича та його сестри Євдокії Григорівни (яка не мала своєї сім'ї) перейшла дітям першого - мічману Миколі Петровичу і полковникові Іванові Петровичу Ограновичам. Ця частина не мала сталої назви, її називали хутором Сліпорідським. або Березинщинським. або Григорівщиною. Вперше Сліпорідсько-Іванівським він був названий в 1863 році, в період селянської реформи, коли оформлялись документи на продаж землі селянам поміщиком, полковником Іваном Петровичем Ограновичем (його брат Микола Петрович, мабуть, помер до 1863р. і вся маєтність залишилась за Іваном Петровичем). Його ім'я і було добавлено до слова Сліпорід: з тих пір хутір став називатись Сліпорід-Іванівкою. Наділялось землею 56 "ревізьких душ"(селян чоловічої статі, записаних при десятому народному переписові 1859р). В хуторі було всього селянських дворів – 24, із них піших господарств – 4, тяглих - 20. (Далеко не у всіх селах і хуторах був такий високий відсоток тяглих!). Селянам продавалось землі: присадибної - 14.65 десятин, вигойної -6.8 десятин, польової -113,5 десятин. В 1884 році маєтність значилась за І.П.Ограновичем, хоча його уже не було в живих. Оскільки Іван Петрович і його брат Микола Петрович не мали спадкоємців (вони не були одружені), то їх маєтність перейшла в інші руки. В 1913 році 139 десяти землі Сліпорід-Іванівки належало мішанину Шмиголю Івану Даниловичу, більше 100 десятин - поміщикам Яблунівським. За переписом населення: в 1900р. тут мешкало 36/1 душа обох статей, в 1910р. -379 дути. 1926 -557 душ. 1939р. -562 душі. В 1915р. тут було 5 вітряків (млинів).

Хутір Карасівщина ( Сліпорід 1-й)

Про заснування х.Карасівського та його засновників ми довідуємось із нижче наведених записів. В 1767 році в документах Рум'янцевського опису (ревізії володінь) було записано за дружиною померлого асаула Пирятинської сотні Івана Карасівського - Іриною Трохимівною: двір в м. Пирятині і земля в різних місцях (в тім числі і на р.Сліпорід) загальною площею на 180 днів оранки (в той час земельні площі обчислювались днями оранки; один день оранки становив приблизно 0.75 десятин), яка дісталась їй від померлого батька Трохима Іванова. Про хутір в цьому записові ще немає згадки. Тільки в 1787 р. в сповідальній відомості Короваївської церкви (до парафії якої був приписаний хутір поміщиків Карасівських) записаний хутір повітового землеміра Олексія Карасівського (сина Івана і Ірини Трохимівни) в складі одного двору, в якому мешкало 7 душ обох статей. Із цих записів можна зробити висновок, що хутір Карасівський був заснований названими поміщиками в період 1767- 1787р.р. , В "Описах лівобережної України 1799-1801р.р." в хуторі Сліпорідському-Карасівському записано 25 душ обох статей. За переписом 1859р. (10-м народним переписом) тут було 23 двори з населенням 96 душ чоловічої статі, і 78 душ жіночої статі. Під час селянської реформи земля поміщиками Карабаськими виділялась селянам із розрахунку на 92 "ревізькі душі" (кількість жителів чоловічої статі). До реформи селяни користувались 69, 17 десятинами поміщицької землі (12.17 десятин присадибної та вигоннрі і 57 десятин польової землі). Оскільки на кожну "ревізьку душу" діставалось землі менше мінімального наділу (0,916 десятин), встановленого законом про реформу, то поміщики Карасівські змушені були добавити ще 79 десятин. В хуторі було тоді (1863р.) піших господарств - 21, тяглих - 1.
За переписами населення: в 1900р. тут налічувалося 42 двори, в яких мешкало 274 душі обох статей; в 1910—55 дворів з 307 мешканцями, в 1926р. - 335 душ. в 1939р. — 286 душ. Поміщики Карасівські в 1810-х-1820-х роках переїхали із Пирятина в свій хутір Карасівщину (Сліпорід 1-й), де і мешкали до революції.
В 1915р. тут були 3 вітряки (млини).

Хутір Вакулівщина

Перші згадки про хутір Вакулівський знаходимо в матеріалах ревізії 1740р.: "В хуторе на реке Слепороде вдовствующей Ивановой Вакуловичевой подсуседки пешие -2. наемные - 1". Тобто, цей хутір і земля належали другому синові Семена Вакуленка - Іванові, а після його смерті - його дружині Ганні Лук'янівні (Свічці), внучатій племінниці Лубенського полковника Л.Н.Свічки. Згодом маєтність перейшла їх синові Андрієві, який був одружений на Параскевії Андріївні Щербак. В 1787р. власником цієї маєтності був уже Максим Андрійович Щербак (рідний брат Параскевії Андріївни), а після поділу його володінь між синами (1795р.) Вакулівщина дісталась його синові Михайлові Максимовичу. В 1795 році колежський секретар Михайло Щербак продав цю маєтність військовому товаришеві Злотківському Мартиніанові і його дружині Настасії Львівні (дівоче Гербаневська). В 1813р. титулярний радник Злотківський записаний померлим і на початку 1830-х років маєтність перейшла губернському секретареві Степанові Яковичу Яблунівському. а після нього — його синові Якову Степановичу
В період селянської реформи (1862р.) поміщик Яків Яблунівський виділив селянам на 28 "ревізьких душ" 59,75 десятин землі. В той час тут було 10 селянських господарств, із них: піших -7, тяглих - 3. В 1915р. вітряків (млинів) в хуторі було 5.
Ріст населення х.Вакулівщини: в 1787р.-15душ обох статей. 1800р. - 19 душ, 1859р. - 63 душі. 1900р. -136 душ, 1910р.- 154 душі. 1926р.-218 душ. 1939р.-200 душ.

“ Деревня ” Майорщина

Вперше хутір Михайлівка згадується в "Описах Лівобережної України 1799 -- 1801 р.р. "(В той час тут мешкало 37 душ обох статей). В "Описах Київського намісництва 1781 -1787 р.р." хутір Михайлівка ще не значився. Був лише хутір Майорщина розташований на обох боках річки Сліпороду. Майорщинською маєтністю володів титулярний радник Михайло Львович (син майора Льва Трохимовича), а потім --його син титулярний радник Лев Михайлович і надвірний радник Андрій Михайлович. Поява хутора Михайлівського, мабуть, була пов'язана зі змінами в адміністративно-територіальному поділові після ліквідації полково-сотенного устрою на Лівобережній Україні (1783). Вводилися губернії і повіти. Указом від 7 серпня 1797 року створювалися волості і волосні правління, як органи самоврядування козаків, удільних (володінь царської фамілії) і державних селян. Межею між створюваними Пирятинською і Городищенськими волостями передбачалось зробити річку Сліпорід. Дві частини Майорщини, які були на протилежних боках р. Сліпороду опинилися б в різних волостях. Логічним було із цих двох частин хутора Майорщини зробити два окремі хутори: Лівобережна частина стала хутором Михайлівкою (названого так на честь Михайла Львовича), Правобережна частина продовжувала носити назву "Майорщина". Маєтність Майорщина стала власністю Льва Михайловича, а Михайлівська -- Андрія Михайловича. (В сповідальних же відомостях аж до 1853 року обидві частини продовжували називати хутором Майорщиною).

Під час селянської реформи договір між селянами і поміщиком Андрієм Михайловичем Гербаневським на продаж землі селянам був підписаний в 1863 році. По 10-му народному переписові 1859 року, (в якому Михайлівка записана не хутором, а "деревней") в д. Михайлівні налічувалося 100 "ревізьких душ" (селян -- 84 душі і дворових 16 душ). Мали право на наділи всі селяни і 10 душ дворових— всього 94 "ревізьких душ". На той час в хуторі було 43 селянських господарств. До реформи селяни користувалися 231,5 десятинами поміщицької землі (в тім числі: присадибної -- 8.75 дес., вигону -- 12,75 дес. і польової — 210 дес.). Всього у поміщика Андрія Михайловича Гербаневського було у 1862 році 910 десятин землі. Незважаючи на те. що існуючий наділ (2,46 десятин на одну "ревізьку душу") був набагато більшим мінімального (0,916 дес), встановленого законом, поміщик добавив іще 14 дес.: викупу підлягало 245,5 дес. землі.
В подальшому ріст населення д. Михайлівки характеризувався такими даними : в 1893 р. тут було 79 господарств (в тім числі -4 козацьких) з населенням 435 душ: в 1900 році-- 79 господарств , 535 душ; в 1910 році - 90 господарств і 523 д.. 1926 р. - 608 . д., 1939р.-507 д. В 1910 році тут був один паровий млин. Михайлівка знята з обліку населених пунктів в період з 1946 — 60 р.р.

Об’єднанн хуторів - створення сіл

Об'єднання хуторів в села Майорщину і Сліпорід -Іванівку завершилось, мабуть, в 1938 році, році остаточної ліквідації хуторської системи. В переписі 1939 року ще були зазначені хутори, але насправді в той час вони були не хуторами, а "кутками".
В 1923 році за населеними пунктами була закріплена земля: Майорщиною — 1108 дес., Михайлівкою -- 684 д., Сліпорід -Іванівкою — 662 дес., Пологівським -- 515 д., Карасівщиною -- (Сліпородом 1-м) — 357 д.. Вакулівщиною - 240.5 д.. Березівщиною - - 234 д. Але це були не остаточні дані: ще уточнювалися вони, проводилися землеустрійні роботи. Це було пов'язано з тим, що в зв'язку з утворенням Майорщинського бурякорадгоспу, якому з Майорщини було передано 506 д. землі, а Майорщині була компенсована втрата землі за рахунок сіл Короваїв і Лутайки— виникла плутанина. Після революції були створені сільські ради: Майорщинська в складі Майорщини і Вакулівщини; Михайлівська в складі Михайлівки, х.х.Високого і Олександрівського; Сліпорід-іванівська в складі Сліпорід-Іванівки, Пологівського, Березинщини і Карасівщини. 16 серпня 1925 року рішенням Прилуцького окружного виконкому було розформовано Михайлівську сільраду і змінено склад сільрад. В складі Майорщинської етапи: Майорщина і Михайлівка. А в складі Сліпорід-Іванівської сільради (з центром в Березинщині) були: Сліпорід-Іванівка Березинщина, Карасівщина, Пологівський і Вакулівщина.
Відсутність поміщиків (власників хуторських маєтностей) і створення сільрад склали сприятливі умови для об'єднання хуторів в села Майорщину і Сліпорід-Іванівку. На території Майорщинської сільради були створені колгоспи: "Перемога", "Сталінської Конституції" і "Червоний Прапор". А на території Сліпорід-Іванівської сільради — колгоспи: Імені Дзержинського і 16-річчя Жовтня. Існування колгоспів прискорило стирання меж між хуторами. Таким чином, в результаті злиття хуторів, мабуть уже в середині 1930-х років збільшилися села Майорщина і Сліпорід-Іванівка. Сліпорід-іванівська сільрада існувала до 1954-58 р. р., коли була скорочена значна частина сільрад Полтавщини. Відтоді Сліпорід-Іванівка входить до складу Майорщинської сільради. Значних збитків селам Майорщині і Сліпорід-Іванівці завдала війна 1941 -1945 р.р. Людські втрати підтверджуються переписом населення 1958 року, за яким в Майорщині в той час налічувалося 1319 чоловік, а в Сліпорід-Іванівці — 1189 чоловік.